Краплина роси. Василь Сухомлинський
Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.
— Як я тут опинилась? — думає Краплина. — Увечері я була високо в небі.
І захотілось їй знову в небо.
Пригріло Сонечко. Випарувалась Краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка.
А там тисячі інших краплинок. Зібрались усі в чорну хмару і затулили Сонечко.
— Чого це ви заховали мене від людей? — розгнівалось Сонечко.
І послало на хмару вогненну стрілу.
Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплина на землю.
— Дякую тобі, Краплино,— промовила Земля. — Я так скучила за тобою.
Краплинки роси. Василь Сухомлинський
Цвіте рожевий мак. Уночі впала роса. Прокинулася вранці квітка, побачила на своїх пелюстках краплини роси. Питається краплинок:
– Хто ви такі?
Вони й відповідають:
— Ми народжуємось із теплого нічного вітру. Ми — росяні краплинки.
Здивувалася квітка. Думає:. «Що ж робитимуть росинки?» А вони сидять на пелюстках. Зійшло сонце, і в кожній краплині загорілося по маленькому сонечкові.
Сонце піднімалося над землею. Росинки ставали все менші. Ось вони одна за одною і зникли.
— Куди ж ви йдете від мене? — запитала квітка.
— До сонця, до сонця! — відповіли краплинки роси.
Над водою низько,
Хвилі розбивають —
Значить, дощик близько.
Мов червоні квіти,
Хмари в небі синім,
Значить, завтра, діти,
Буде вітер сильний.
А як льону річка
В полі засиніла,
Знайте, що суничка
У гаю дозріла.
М. Чепурна
Зазирнуло зранку сонце
І лоскоче ніжно носик,
І маленькі ніжки босі.
Сяйвом сонця все залито,
В нас гостює справжнє літо
Кольорове та яскраве,
Запашне, смішне, цікаве!
Мама літечку радіє,
Літо всіх маляток гріє,
Щоб росли вони здорові,
Наші «сонечка» чудові!
О. Роговенко
У павука хатинка —
Тоненька павутинка.
У коника веселого —
Між травами оселя.
У ластівки швидкої —
Під нашим підвіконням.
А тепле й ніжне літо,
Волошками повите,
Посріблене дощами,—
Живе в очах у мами
А. Костецький
Йдуть веселі діточки,
Будуть вчитися ліпити,
Малюватимуть хатки.
Зроблять квіти для віночка,
Вивчать віршики, пісні.
А казки такі почують,
Що розкажуть і мені...
Катерина Перелісна
Звучання слів і запах слів:
Це квітка ніжна і чудова
З широких батьківських степів.
Всі каравани знайдуть воду
В краю пустель і злих негод:
Як річка, з роду і до роду,
Так мова з'єднує народ.
Терень Масенко
І новенькі, і старі.
Як піду до школи з татом,
Всі книжки віддам сестрі.
Хай вона сама читає
Про лисичку й журавля,
Хай вона сама узнає,
Як багато знаю я.
Платон Воронько
Дві корови, цуценя,
Кішка, троє кошенят,
П'ять веселих каченят,
Равлик, мавпа, лев, змія,
Слон, лелека і свиня.
Всі живуть в моїй кімнаті,
Мир і злагода у хаті.
Тетяна Малахова
Для маленьких і старих.
Ще улюблена вівсяна
Гарна каша для усіх.
Гарбузова добра каша:
З дині, тикви, кабачків,
Не зіпсУєш маслом каші
— Мудрість з глибини віків.
Каша держить нас у силі,
З кашей дружить наш нарід,
Добре їсти кашу вранці,
Ввечері і на обід.
По Зиновію Винничуку
А моторні і кмітливі:
Можуть в зошоті писати,
Можуть квіти поливати,
Можуть грати на сопілці,
Лоскотати шию киці,
Можуть шити нас навчити
І всіх діток полічити.
Ігор Січовик
Коли вдячні - "дякую".
Як беремо - "дай, будь ласка".
Так навчає мудра казка.
Кожен дружить часто з ними,
Із словами чарівними.
Тетяна Петровська
Золоті бджоли
У нас новина — дідусь завів бджіл. Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.
Хатки називаються вуликами.
Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені так і стрибають по шибках.
Зирк по хаті — а їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.
Якби не бджоли — сидів би і дивився.
Біжу до бджіл.
Гульк — а на порозі півень.
— Кукуріку! — здоровкається. Треба б йому нотацію прочитати за те, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю. Тільки й кажу півневі:
— Ніколи мені — йду бджіл пасти.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
— Ото треба було в шкоду не ходити, — таки кажу йому.
Він образився і подибуляв до криниці. Ліг, очі заплющив.
Треба кинути йому зерна. А то геть розсердиться.
Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять.
Знову запізнився через цього півня!
Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили додому!
Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.
Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці. Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Як би ті не заблукали — дорога до гречки далека.
Може, собаку завести, хай пасе їх. По телевізору показували, як собаки овець пасуть. З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть.
Скажу дідусеві про собаку. Вона й курей виганятиме зі шкоди.
Сонце гріє, трава росте, я слухаю.
Летять! Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися!
Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.
Тепер ці спочивають, а ті летять.
Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі.
А назустріч дід.
— Куди це ти летиш?
— Бджоли пасти!
— Бджоли пасти? — дивується.
— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме, і бджоли пастиме, — кажу йому, — бо скільки можна без собаки жити?
— Буде тобі собака, — обіцяє. А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
— Смачний для тебе мед буде, — каже дід. — Такої гречки давно вже не родило.
Бджоли діда не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.
А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.
Шкода, що в мене борода не росте.
Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду. О, знов летять!
Вже напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки розумні! Дід правильно їх вибрав. Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця. Летять до вуликів. До у нас. Гудуть, блищать проти сонця. — Золоті в нас бджоли, — кажу дідові.
— А золоті ж, — погоджується. — Золоті...
Михайло Слабошпицький
